– у 90-х роках час у кінематографа було складне, радянське кіно померло, сучасне розвивалося болісно, — згадує володимир гостюхін. – у ті роки я практично не знімався, приїхав на гастролі в москву з мінським театром-студією кіноактора, а після вистави до мене підійшов режисер юрій кузьменко і запропонував роль в «далекобійниках». П’ять серій вже було написані, дали сценарій. У поїзді почав читати його, і мене відразу захопило. У той час, в кінці хх століття, на екрані показували кошмар, бруд. А тут пахнуло радянським кінематографом. Така товариська історія: два хлопця з різних поколінь дружать, допомагають один одному у важких ситуаціях. Я захопився, мені сподобався федір іванович, його образ. А коли дізнався, що партнером буде влад галкін, якого пам’ятав 13-річним пацаном, ще більше зрадів.
Влад зіграв до цього у михайла пташука» у серпні 44-го”, і я сказав тоді міші, що він більше всіх мені сподобався в його картині. Відразу відчули один одного, зжилися, весь серіал репетирували з ним до зйомок, такого зараз не роблять. А далі все пішло, хоча було важко, працювали по 12-16 годин на добу, та ще в тісній кабіні — втомлювалися катастрофічно, але тим не менш були захоплені цією роботою. 8 місяців під волоколамськом безвідривно сиділи. Після зйомок першого сезону місяця три-чотири ні за що інше не брався, дуже втомився.
У нас прекрасні актори погоджувалися зіграти в епізодах. Тому я розумів, що» далекобійники ” викличуть інтерес. Але коли відбулася прем’єра, не припускав, що він виявиться настільки величезним. Не міг увійти в магазин за продуктами, мені не давали нічого купити-відразу підбігали люди, просили автографи, сфотографуватися… Для мене це було несподівано, ніколи не відчував такого ажіотажу навколо своєї роботи.
Вийшло, що мій федір іванович — своя людина, сусід зі сходового майданчика. Таке говорили не раз:»схожий на мого батька”. Подібного типу образ у мене ще танкіст кацуба в “старшині”, багато теплих слів про нього чув, бо теж відчули в ньому свою просту людину. А ще в “далекобійниках” сюжетна лінія невигадлива, кожна серія — закінчена новела, пропустиш щось-не страшно. Жанр такий зручний для глядача. Пам’ятаю, був на гастролях, прийшла до мене після вистави за лаштунки жінка з хлопчиком років трьох, запитує сина: “це хто?”він відповідає, шепеляво:»дядько — велика машина”. І сьогодні підходять і кажуть:»я виріс на вашому серіалі”. Дивлюся на них-хороші люди виросли. Це дорого. Незважаючи на те що в моїй біографії багато картин, створюється часом відчуття, що знявся всього лише в одній. До слова, на гонорар від серіалу побудував собі квартиру в мінську, хоча платили не такі за нинішніми часами величезні гроші.
Перший сезон був якісний, у другому драматургія гірше… Через шість років після других «далекобійників» подзвонили і сказали, що глядачі хочуть продовження. Влад вхопився за цю ідею, загорівся. Я теж скучив по роботі з ним, а він вже за цей час багато де знімався, став досвідченим. Я запропонував, щоб героїв запустили в пригоди за кордон, щоб з’явилося якесь нове дихання. А потім повідомили, що влада не стало. Сценарій багато разів переписували-мені все не подобалося. І без галкіна якось не пішло. Третій сезон серіалу мені найменше милий.
У першому сезоні влад був активний, свіжий, стрибав, скакав, як м’ячик, весь рухливий — такий герой. Було відчуття радості, повноти життя, що у нього все попереду… “далекобійники «зробили його фантастично популярним, і до другого сезону він вже трішечки задзвірявся, дозволяв себе» слабкості” під час зйомок. Я натякав, що його кудись заносить трохи. Був випадок, що хльостко зчепилися. Раз я його відмазав після того, як він вийшов на майданчик напідпитку. Таких речей не переношу. Зйомки закінчилися, ми не спілкувалися. Знав від батька, бориса галкіна, що син пошкодив на зйомках «диверсантів» ногу, аж до того, що хотіли її віднімати. Побачив влада в труні і лише тоді повірив, що його не стало, до цього у мене не вкладалося в голові. Сумно все. Влад від природи був обдарованою людиною-яскравим і цікавим, глядач його любив.
Сергій амроян
